Кожен народ має свою систему національного виховання, яка відповідає його характерним рисам. Виховання, створене самим народом, має виховну силу, якої немає в найкращих системах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу, - підкреслював К. Д. Ушинський. Він вважав, що «...виховання бере людину всю, якою вона є з усіма її народними і поодинокими особливостями, - її тіло, душу й розум...».  

 Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності

Навіть знання без людяності нічого не варті. «Знання без людяності - це меч у руках безумця», - кажуть у народі.

Людина, яка не знала історії свого роду вважалася безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з цінування писемних пам'яток, переказів, предметів побуту, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя пращурів.

Саме з метою ознайомлення з національно-культурною традицією нашого народу і була організована екскурсія для колективу Кривошиїнського НВО. І місце для цього вибране вдало: «Замок Радомишль».

Музей українських домашніх ікон і старожитностей, який є частиною комплексу, що стоїть на королівському шляху Via Regia, у цьому році відзначив свою четверту річницю з дня відкриття. З нагоди свята ініціатор створення музею, меценат, народний депутат України Ольга Богомолець відкрила казковий «Острів щастя». На цьому острові побували і ми. Нас ще запросили стати частиною легенди про переливи дев’яти Диво-дзвонів «Дев’ять дарів Духа Святого».

Замок Радомишль на сьогодні – музей. Музей української домашньої ікони. Дбайливими руками Ольги Богомолець було зібрано численну колекцію справжніх витворів мистецтва. Переступивши поріг музею потрапляєш у дивний світ родинної історії наших предків. Старі, облуплені ікони, що були відшукані у найнезвичніших місцях, знайшли свій прихисток у новому домі, тепер ці образи, як годиться, перебувають в шані і дають нам, сучасним українцям, унікальну можливість торкнутися тієї мудрості, глибокої віри й беззавітної любові до Бога.

В домі українця образи були чимось особливим, їх дуже шанували, а тому різні ікони можна було віднайти на старих скринях, віконних ставнях, та інших побутових речах. З Богом починали день, нову справу, з Богом трудилися, виховували дітей і заплющували на ніч очі зі словами молитви на вустах. То, можливо, нам варто час від часу звертатися до наших витоків, шукати правди в нашій історії, традиціях і вірі. То може варто нарешті осягнути, що ми – потомки Великого Народу, що Господь завжди поруч, лише треба Його впустити у своє життя і тоді Він перебуватиме в Нас, а Ми в Ньому!

Не важливо якого віросповідання кожен з нас, відвідання Музею української домашньої ікони не залишив байдужим нікого, а швидше надихнув на добрі вчинки, на прояви любові, на пробудження поваги й гордості за свій народ.